Євген Петрушевич - будівничий української державності в Галичині

3 червня 1863 року в містечку Буськ на Львівщині в родині віце-маршалка Кам’янко-Струмилівського повіту, українського громадського діяча і греко-католицького священика Омеляна Петрушевича народився син Євген, якому судилося стати першим і єдиним президентом Західноукраїнської Народної Республіки та якого чимало українських політиків у 1919 році хотіли бачити президентом УНР.

Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Проходив практику у відомого юриста Степана Федака, а у 1896 році започаткував у Львові власне адвокатське бюро, яке наступного троку переніс до Сокаля. На Сокальщині виявив себе талановитим організатором: був головою повітової «Просвіти», заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти москвофілів. За сприяння Петрушевича було збудовано сокальський Народний Дім. Очолював боротьбу проти москвофільства, був активним членом Української національно-демократичної партії. Сучасники високо цінували його діяльність в австрійському парламенті. В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті. Усвідомлюючи близький крах Австро-Угорщини, 10 жовтня 1918 року українські діячі на чолі з Петрушевичем ухвалили рішення скликати у Львові Українську конституанту для визначенні долі Галичини. Представницьке зібрання провідних українських політиків, громадських діячів і духовенства уже 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало Українську Національну Раду на чолі з Петрушевичем. 21 жовтня на зборах у Народному Домі він виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців.

18-19.10.1918 – у Львові створено Українську Національну Раду

Оскільки поляки категорично не погоджувалися з прагненнями українців, у ніч на 1 листопада відбувся легендарний Листопадовий чин, наслідком якого стало проголошення Української Держави на колишніх австро-угорських землях. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич, однак війна з поляками не дозволила йому урядувати у Львові, тож свою діяльність він провадив у Станіславі, куди після падіння Львова перебрався провід ЗУНР. 13 січня Петрушевич провів сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після поразки у війні, яка точилася на всіх фронтах, Петрушевич продовжив боротьбу за відновлення ЗУНР уже в еміграції, очолював уряд в екзилі. Після 1923-го, коли західноукраїнські землі відійшли до Польщі, розпустив уряд і переїхав до Берліну.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ДПУ-НКВД у 1930-х роках.

Євген Петрушевич жив бідно, тож матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив Німеччину за напад на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.