Василь Литвин – відлуння душі

Пісня — символ душевної волі, а спів — сила духу кожної живої сутності на землі, і в першу чергу, людини як вершителя сподівань свого Творця. «Люди добрі, не мовчіть, співайте, не соромтеся свого співу! Співайте для себе, для душі, а Бог почує і полегшить Вашу Долю. Так робили наші прадіди і долали з піснею усі труднощі. Що нам заважає надати сили своєму духу і оживити душу піснею?!». Саме так, з піснею по житті під звуки струн бандури проходило життя талановитого українського бандуриста Василя Литвина.

4 червня 1941 року на Кіровоградщині народився Василь Степанович Литвин – кобзар, заслужений артист України, засновник Спілки кобзарів України, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва. У творчому доробку Василя Литвина понад 250 композицій, з яких 170 – авторські мелодії, покладені на слова українських класиків та сучасників. Гастролював у різних країнах. Свої пісні він не лише віртуозно виконував, а проживав кожне слово, бо вважав, що саме через пісню можна врятувати душу народу, возвеличити її і піднести над усіма негараздами. Однією із найбільших мрій було об’єднання козацтва. Він вірив, що воскресіння козацького духу зміцнить нашу державу.

Батьки Василя були звичайними робітниками, мати – колгоспниця, батько працював на залізниці. Грошей ледь вистачало на життя, тому дитинство малого було нужденним. Разом із братом, щоб вирватися із колгоспного ярма, вступили до Кролевецького профтехучилища. Саме там брати навчилися грати на бандурі. Їхнім вчителем став Михайло Білошапко, керівник художньої самодіяльності ткацької фабрики у Кролевці. Це вчення пройшли не дарма, бо дали змогу хлопцям вступити до Київського музичного училища імені Глієра, у якому провчилися три роки. Разом із капелою подорожували по Шевченківських містах, виступали у гуртожитках робітників, активно спілкувалися із творчою інтелігенцією. Тому завжди були під пильним всевидячим оком кадебістів. Через три роки Микола перевівся до Тернопільського музучилища, а Василь лишився сам у Києві. Грошей не було ні на навчання, ні на прожиття, і це змусило Василя лишити училище. Переїхавши до Чернігова, став працювати у філармонії. Але низький рівень професійності місцевих бандуристів не давав змоги на повну розкрити свій потенціал, що дуже засмучувало і непокоїло хлопця. Через те, пропрацювавши рік, звільнився.

На запрошення Миколи переїхав до Тернополя і став працювати разом із братом у філармонії. Та й там не вдалося втриматися. Обох Литвинів звільнили через їхні “націоналістичні” погляди та репертуар. Влітку Миколу заарештували, а Василя призвали до армії. Навіть попри те, що згідно висновку медичної комісії за станом здоров’я він не міг стати до лав захисників. Лише через два роки, у 1968 році, дружина Литвина змогла добитися демобілізації чоловіка.

Подружжя Антоніни Іванівни і Василя Степановича Литвинів

1969 рік став знаковим для Литвина. Саме цього року Україна відкрила потужний талант митця. Після концерту кобзарів в Оперному театрі, який мав неабиякий успіх, розпочалася активна концертна діяльність. До Василя приєднався Микола. Їхній дует гастролював не тільки на просторах України, а й за кордоном. Але репертуар двох братів, який мав шалений успіх у слухачів, не влаштовував головного цензора того часу – КДБ. За національний характер композицій їх обох звільнили. Сім’я Василя під тиском вимушена була виїхати з Києва. Прихисток отримали у родичів у селі Гребені. Влаштувався до місцевого будинку культури, був організатором театру і знову через свою патріотичність мав неабиякі конфлікти з партійцями. У цей період Литвин відкрив у собі ще один талант – композиторський. Поціновувачами його творчості були друзі-шістдесятники: Іван Дзюба, Григір Тютюнник, Алла Горська, Юрій Мушкетик, Борис Олійник. Разом із Олесем Бердником створили творчий тандем, у якому народилися десятки націоналістичних пісень. Серед них найпопулярнішими стали: “Ой ходив я степом”, “Як затихнуть громи стоголосі”, “Людей нема”, “Хто ти, людино?”.

Фестиваль «Козацька ліра» у селі Стрітівка неподалік Києва

У 1989 році Фондом культури був скликаний комітет для порятунку народної пісні і запрошено до співпраці Литвина. Щоб не втратити національного пісенного надбання, Василь Степанович запропонував створити кобзарську школу. Того ж року в селі Стрітівка Київської області була створена єдина у світі школа кобзарського мистецтва. Першими викладачами якої стали сам Литвин і його дружина Антоніна. Випускники цієї школи є лауреатами багатьох національних музичних конкурсів. Їхні голоси звучать по всій Україні. А ще у Німеччині, Італії, Америці, Білорусі.

Серце Василя Степановича зупинилося 7 квітня 2017 року. Похований на Київщині, у селі Гребені.

 Бібліографія

Жеплинський, Б. 

     Українські кобзарі, бандуристи, лірники [Текст] : Енциклопедичний словник / Б. Жеплинський, Д. Ковальчук. — Львів : Галицька видавнича спілка, 2011. — С. 141

Жеплинський Б. 

    Коротка історія кобзарства в Україні[Текст] / Б. Жеплинський. — Львів: Край, 2000. — С. 131.

Наумова.,Марія

   Із роду в рід життя кладе мости… [Текст] / М.Й. Наумова — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. — 160 с.