Дорогі користувачі! До Вашої уваги інформація про Волощука Миколу Івановича - українського патріота, поета і художника, який у 1935 році навчався у Василіянському монастирі у Жовкві, де три роки до 1938 року студіював живопис…

Інформаційно-бібліографічний пошук

Волощук М. І. народився 8 вересня 1921 року у селі Криве Козівського району в працьовитій багатодітній селянській родині. У 1928 році він пішов у початкову школу, яку закінчив на «відмінно». Ще навчаючись у Кривенській школі, Микола сидів на одній лаві з хлопчиком-поляком Стефаном Слюсарчуком, який дуже гарно малював. Так його зацікавило малювання, що згодом із Стефаном в школі вважалися найкращими учнями з малювання. Разом з тим батько виписав синові дитячий журнал «Дзвіночок», що видавався у Львові. Будучи передплатником і його читачем Микола став писати сам вірші, які надсилав у редакцію журналу «Дзвіночок». Вони сподобались поету Юрію Шкрумеляку, колишньому старшині УСС, що відав редакцією цього прекрасного дитячого видання».

На формування духовного світогляду хлопчика вплинула і польська пацифікація 1930 року, яка бушувала на всій Східній Галичині, тероризуючи своїм розбоєм свідоме українське населення та прогресивну інтелігенцію. «Разюча рана мого дитинства, − згадував поет, – що врізалася у пам`ять на все життя, − це арешт польською жандармерією старшого брата Стефана… Я ніколи не можу забути, яке суворе і тривожне враження справила на мене зустріч з братом у холодному казематі».

Після цього хлопчина почав заповзятливо читати, малювати, бере приватні уроки у художника Івана Гербія, стає активним учасником місцевої читальні «Просвіта». «Просвіта» сформувала юнацьку ерудицію та твердий національний світогляд. У 1935 році Микола Волощук вступив на навчання до Василіянського монастиря у Жовкві, де три роки до 1938 року студіював живопис.

У листопаді1939 року юнак став студентом Львівського державного інституту пластичного мистецтва – тут він захоплено студіює історію і теорію живопису. На творчу манеру Миколи Волощука мав вплив львівський художник і педагог Олекса Новаківський.

Після Другої світової війни Микола Іванович Волощук працює сільським учителем, малює, пише поезію та невеличкий роман. Із своїми творами їздить на пораду у Київ до Петра Панча, Максима Рильського. Але під час останньої поїздки в Київ у 1948 році його заарештували. Після слідства і суду молодого поета відправили в Колимські табори так званого Берлагу. У кримінальній справі священика-дисидента Василя Романюка згадується член ОУН Микола Волощук, який мав підробні документи на ім’я Миколи Гербія.

Тут він зустрівся із земляком, молодим поетом Іваном Гнатюком. Із заслання Микола Волощук повернувся у 1956 році із підірваним здоров`ям, хворим на туберкульоз. У грудні 1958 року його знову арештовують «за порушення паспортного режиму», вивозять у Мордовію на дев’ять років відбувати каторгу. У таборах смерті «психушках», у нестерпній важкій неволі йому вдалось вистояти і вижити. 15 років тяжкої неволі забрали у нього світлі творчі плями. Але і в нелюдських, нестерпних умовах він працював і залишив цілу низку віршів, та живописних полотен.

Відомо понад 150 живописних творів митця. Серед них домінують чудові полотна: «Кошовий Петро Калнишевський», «Опущений двір», «Вечірня година», «Старі верби», «Скала-Подільський замок», «Дуб Франка», «Біля скиту Манявського», «Автопортрет», цикли сибірських етюдів. В його картинах помітний внутрішній динамізм художньої думки, романтизм і ліризм, що йшли від поетичної натури. «Автопортрет», який він намалював на початку 1970-их, вражає глядача рідкісною силою і глибиною психологічного трактування внутрішнього художнього образу.

З усіх полотен майстра струменить бунтівний, хвилюючий колорит, якась незрозуміла туга за красою життя і природи.

Поетичний доробок Миколи Волощука розсипаний по збірниках, окремі вірші час від часу можна зустріти на шпальтах тернопільських видань. Уся його поезія проникнута великою любов`ю до рідної землі, материнської мови, вона закликає до боротьби за свободу.

Останні десять років Микола Волощук прожив у Львові, ніби був на волі, працював у майстерні Художнього фонду, але це були роки важкої боротьби з хворобою, адже колимські сухоти не давали йому можливості плідно працювати. Невблаганна смерть обірвала життя митця. У липні 1978 року на тихому старенькому цвинтарі Львова знайшов наш земляк свій вічний спокій.

Рекомендований список літератури

Богославень [Текст] : духовна поезія західноукраїнських авторів / ред.-упоряд. Б.Мельничук, М. Ониськів. – Тернопіль : б/в, 1994. – 514 с.

Віночок тернових доль [Текст]. – Вип.2 / упоряд. В. Савчук. – Бережани : б/в, 1994. – 50 с.

Волощук, М.

Поперед нас розкинулися море… здається, все так просто починалось… Спогади і мрії. В чужині, де за кожен голос муки… З моїм тридцятиліттям. Пригадую як нині: було моє село… Одна струна [Текст] : вірші / М. Волощук // З облоги ночі: зб. невільничої поезії України за 80 рр. – Київ, 1993. – С. 74–79.

Волощук, М.

Сучасність. Новорічне. Живіть у віках. З моїм тридцятиліттям. Тяжкій утраті у день смерті М. Рильського [Текст] : вірші / М. Волощук // Відродження. – 1991. – 23 квіт.

Савчук, В.

Повернення з невідомості [Текст] / В. Савчук // Відродження. – 1991. – 23 квіт.

Волощук, М.

Тяжкій утраті. В дорозі. Одна струна [Текст] : вірші / М. Волощук // Вільне життя. – 1992. – 1 трав.

Хома В.

Словом і пензлем [Текст] / В. Хома // Вільне життя. – 1998. – 7 лип.

Укладач бібліограф Софія Кіх

 Дорогі наші користувачі! Повідомляємо Вам, що бібліотека знову працює для Вас з 10.00 год. А також у нас вже закінчився ремонт абонементу і ми повертаємо книги на стелажі. Трохи більше інформації про тих хто долучився до ремонту згодом. У нас є все, щоб Ви почувалися у безпеці при здачі та отриманні книг (антисептик, одноразові рукавички). Наша мета: більше спілкування, більше якісної інформації та цікавих книг, більше можливостей для наших користувачів! Завжди раді бачити Вас!

 Дорогі користувачі! До Вашої уваги інформаційна розповідь про життя і діяльність Олександра Тарковського - непересічної особистості, народовольця, активного діяча колишньої єлисаветградської «Громади», яка мала українофільську спрямованість

Із історії родини Тарковських

Прізвище «Тарковські» походить від назви польського містечка Таркув під Варшавою. Тарковські з’явилися в Україні ще на початку ХVІІІ століття. Тоді з Любліна на Волинь переселився Войцех Тарковський, який і започаткував українську гілку свого роду. Десь у другій половині ХVIII століття Тарковські заволоділи землями степової України, оселившись у селі Миколаївці (тепер – Кіровоградського району). А 1805 року майор Матвій Тарковський домігся дворянського титулу, прийняв православну віру. Його син, відставний ротмістр Карл Тарковський, одружився з Марією Кардасевич. Пращури Кардасевичів були графами, герцогами. Вони мали золоті копальні. Але так склалася їх доля, що вони поселилися у степовій частині України в с. Миколаївці. Воно засновано Кардасевичами в кінці 18 ст. Карл та Марія були освіченими, високодуховними людьми, збудували в селі церкву, церковно – приходську школу та бурсу для дітей простих селян. Марію Тарковську простолюдини та священники вважали святою. Коли вона померла, її поховали у церкві.

Тарковський Олександр (1862 – 1924)

Олександр Карлович Тарковський був наймолодшим сином Карла Тарковського. Він народився 3 вересня 1862 року, як свідчить витяг з метричної книги Благовіщенської церкви с. Миколаївки. Після смерті батьків Олександр виховувався в родині Івана Тобілевича, закінчив шість класів Єлисаветградського земського реального училища. Його незалежний і волелюбний характер дався взнаки ще в училищі, коли після конфлікту з викладачем малювання П. О. Крестоносцевим змушений був залишити училище. Остаточні іспити склав при Мелітопольському реальному училищі.

Будинок Тобілевичів на колишній вулиці Знам’янській в Єлисаветграді на той час був центром українського громадського життя. Юний Олександр Тарковський спілкувався тут з братами Тобілевичами, майбутніми видатними акторами Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, приходили сюди і Олександр та Софія Русови, майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, до речі – однокласник Олександра по земському реальному училищу. Не раз тут знаходив прихисток і Марко Лукич Кропивницький.

У цих стінах знаходилася Єлисаветградська «Громада», яка мала українофільську спрямованість. Частиною «Громади» був молодіжний гурток «Народна воля», до якого входив і Олександр Тарковський. У Єлисаветграді цей гурток був значною мірою українським. І це, очевидно, стало причиною жорстокої розправи над молодими людьми, бо ж для царського уряду захоплення українськими ідеями було чи не більшим гріхом, ніж прихильність, на той час, до революційних.

Разом із сестрою Надією, дружиною І. Карпенка-Карого, був серед 8 єлисаветградців, які 1880 року звернулися з листом на підтримку української мови до історика Миколи Костомарова : «Батьку! За Вами все: і давня слава, і дотепність, і розум, і наука, поговоріть же там тепер з московськими письменниками… що пора знять з нас покуту мовчки кусать пальці, що ми люди, а не мужики тілько, що пора нам мати своє друковане слово без заборону, що й освіту в народних школах слід дозволити на народній мові…»

Молодий Олександр Тарковський (йому не виповнилося ще й 20) отримав 10 років тюрем і заслання. На засланні в Іркутській губернії в одній хаті з Олександром жили Юзеф Пілсудський та Михайло Войнич – майбутній чоловік автора роману «Овод» Етель Ліліан Войнич. З ними він підтримував зв’язок і після повернення із заслання.

Повернувшись до Єлисаветграда, служив на банківській службі, але банк був лише прикритям та хлібом насущним для Олександра Тарковського. Журналіст, поет, перекладач, він знав латинську, грецьку, французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, сербську, давньоєврейську мови. Писав вірші, прозу. Був перекладачем «Божественної комедії» Данте; автор сибірських нарисів «В инородческих весях», «Очерков рев. движения 80-х годов в Елисаветграде».

Як і у більшості непересічних особистостей, любов у долі Тарковських грала особливу роль. Романтичне кохання Олександра Тарковського і гімназистки Олександри Сорокіної, яка теж була членом «Народної волі», може служити взірцем вірності. Олександра чекала коханого із заслання 10 років. Дочекалася, але щастя було недовгим. Після народження доньки Леоніли, Олександра дуже молодою пішла із життя.

Матір’ю Арсена і Валерія (старшого брата майбутнього поета, якого у зовсім юному віці під час громадянської війни вбили григор’євці), стала Марія Рачковська, історія завоювання серця якої вдівцем Олександром Карловичем теж заслуговує на увагу романістів.

Помер Олександр Карлович Тарковський 26 грудня 1924 року від крововиливу в мозок. Поховали його на Биківському кладовищі в місті Єлисаветграді..

Вебліографія

Тарковський Олександр Карлович [Електронний ресурс]: [Біографія] // Вікіпедія: [веб – сайт]. – Режим доступу: uk. wikipedia. org./… /

Тарковський Олександр.

Тарковський Олександр Карлович [Елекронний ресурс]: [Андрей Тарковский [Архив] // [Веб – сайт]: Режим доступу: www. Infance. su / forum / arhive / index…

Тарковський Олександр Карлович [Електронний ресурс]: [Володимир Панченко «Він був одним із батьків українського…] // [Веб – сайт]. – Режим доступу: eureka. ucoz. ua / publ / teatr…

Тарковський Олександр Карлович [Електронний ресурс]: [«И правда за меня под кривдой умирала…»] // [Веб – сайт]. – Режим доступу: dt. ua /…/ i pravda za menja pod krivdoy umirala…

Тарковський Олександр Карлович [Електронний ресурс]: [Тарковський Олександр Карлович – mapyourinfo.com] // [Веб – сайт]. – Режим доступу: mapyourinfo. com /…

Укладач бібліограф Софія Кіх

 Дорогі користувачі! Сьогодні у всьому світі відзначається День світлофора. Світлофо́р — пристрій оптичної сигналізації, призначений для регулювання руху людей, велосипедів, автомобілів і інших учасників дорожнього руху, потягів залізниці і метрополітену, річкових і морських суден. До Вашої уваги коротка інформаційна довідка про історію виникнення світлофора, а також на допомогу батькам цікава книжечка, щоб навчити дітей правил безпеки на дорозі

Інформаційна довідка

Міжнародний день світлофора відзначається 5 серпня на честь події, що відбулася у 1914 році. У цей день в американському місті Клівленді з’явився перший попередник сучасних пристроїв. Він мав червоний і зелений ліхтарі, а при перемиканні світла видавав звуковий сигнал. Втім, найперший світлофор винайшов британець Джей Найт ще у 19 столітті. Цей апарат був встановлений біля будівлі парламенту в Лондоні у 1868 році. Через три роки його ліхтар вибухнув і поранив поліцейського. Після цього про світлофор забули майже на 50 років – до 1910 року, коли було розроблено і запатентовано перший автоматичний світлофорний пристрій з ліхтарями двох кольорів. Триколірні світлофори, схожі на сучасні, вперше побачили жителі Детройта і Нью-Йорка у 1920 році. Згодом пристрої стали популярні в різних містах Америки і Європи. Застосовується світлофор також і на залізницях, в судноплавстві і мореплавстві.

В Україні сьогодні свято активно використовується співробітниками поліції, працівниками освітніх установ та активістами громадських організацій як ще один привід нагадати всім учасникам дорожнього руху, і в першу чергу – дітям, про необхідність суворо дотримуватися вимог правил дорожнього руху, адже ціною найменшої помилки на проїжджій частині може стати життя людини.

Ганачкова, Павла

Світлофор обачності [Текст] : посібник для маленьких пустунів. – К. : Книголав, 2018. – 14с.

Книжка популярної чеської авторки Павли Ганачкової пропонує маленькому читачеві діалог-гру для ефективного засвоєння правил безпеки на дорозі, у квартирі, під час занять спортом чи відпочинку, тощо. Інтерактивне видання з віконечками, пересувними елементами містить у собі безліч сюрпризів. У кожному розділі є запитання, на які треба відповісти «так» чи «ні». Дитина перевіряє власні знання, отримавши правильну відповідь з книжки, має змогу моделювати ситуацію, розвиваючи образне мислення, швидкість реакції та пам'ять. «Як правило, діти живуть у світі неаргументованих дозволів і заборон. У батьків немає часу пояснювати у деталях, чому треба поводитися так чи інакше. Не розмовляй з незнайомцями. Не переходь дорогу на червоне світло… Але малюки – це дуже допитливі люди. Їм неодмінно закортить щось зробити усупереч. Щоб цього не сталося, варто подавати інформацію з різних джерел, зокрема, книжок. «Світлофор обачності» ? видання, яке ваша дитина буде любити, довіряти йому й слухатися, адже ця книжка асоціюватиметься з цікавинками й пустощами, а не батьківськими страшилками», пояснює співзасновниця видавництва Світлана Павелецька.

 Дорогі Друзі. Якісна сучасна українська література допомагає осягнути нюанси свого часу. Адже саме письменник, як ніхто інший, має сили та наснагу хоробро дивитись в очі дійсності і не приховувати правду. Пропоную Вам ознайомитися із 10-ма українськими сучасними книгами, які варто прочитати, у жанрі історичні романи.

Бібліографічний огляд літератури

Бутченко, Максим

Петлюра Боротьба [Текст] : роман/ Максим Бутченко. – Х. : Клуб Сімейного дозвілля, 2019. – 224с.

Вдало маневруючи між документалістикою та художньою літературою, автор намагається змалювати особистість Симона Петлюри. Людини, яка боролась між двома крайностями: власною долею та національною ідеєю, родиною та батьківщиною, утопічними мріями та суворою реальністю.

Вальд, Віктор

Меч Сагайдачного [Текст] : роман/ Віктор Вальд. – Х. : Клуб Сімейного дозвілля, 2019. – 384с.

Захоплюючий роман, в якому історія переплітається з польотом фантазії автора. Зав’язка проста, але елегантна: зловмисники викрали легендарний меч гетьмана Сагайдачного. Сліди викрадачів ведуть до Стамбулу, і декілька сміливців вирушають до серця ворога, аби віднайти козацький «Ескалібур».

Дегтяренко, Ярослава

Між двох орлів [Текст] : роман / Ярослава Дегтяренко. – Х. : Клуб Сімейного дозвілля, 2019. – 432с.

Роман, який доводить, що історична проза може бути драматичною та ефектною. Демко Гориченко вирушає попередити гетьмана про зраду кошових отаманів. Та в дорозі дізнається, що зрадили і його – в нього більше немає ні сім’ї, ні рідного дому. Все, що залишається, – зробити вибір між помстою, обов’язком та коханням.

Кокотюха, Андрій

Вигнанець і навчена відьма [Текст] : роман / Андрій Кокотюха. – Львів : Vivat, 304с.

Популярний український письменник вирішив спробувати себе у жанрі історичного роману. Місцем дії вибрав Полтавщину початку 20-го століття, головним героєм – слідчого у вигнанні, тлом – історію про відьом, сімейні гріхи та розплату. Вийшло сміливо та захоплююче. Втім, як завжди.

Кокотюха, Андрій

Справа отамана Зеленого [Текст] : роман / Андрій Кокотюха . – Х. : Фоліо, 2019. – 301с.

Україна на світанку 20 століття. 1919 рік, розпал радянсько-української війни. Автор вихопив з історичного полотна останні миті існування гетьманату як явища. За сюжетом, чудернацькі примхи долі змушують двох антагоністів раз-по-раз рятувати один одного. Та вічно так тривати не могло. І ось, доленосний випадок стався: хтось має зостатись живим, а хтось - загинути. Автор дозволяє читачу обирати між двома, але історична правда робить вибір за нас...

Сушинський, Богдан

Шабля освячена Римом [Текст] / Богдан Сушинський. – К. : Арій, 2019. – 320с.

Новий твір одного з "патріархів" української історичної прози Богдана Сушка присвячено життю і діяльності унікального в історії нашої країни гетьмана Івана Сулими. Авантюрний пригодницький роман у дусі А. Дюма оповідає про те, як Іван Сулима втік з турецького полону, побував в італії, повернувся до України і взяв неприступну фортецю Кодак на Дніпрі. Книга отримала Міжнародну премію ім. Ірини Вільде.

Ткаченко, Ганна

Політ ворона. Доля отамана [Текст] : роман / Ткаченко Ганна. – Х. : Клуб Сімейного дозвілля, 2018. – 352с.

Український історичний роман, в якому головним ворогом тоталітарного режиму стає простий хлопець Грицько. Безстрашний Чорний Ворон, якому пророчили стати отаманом. Сміливець, що не боявся ні кулі, ні смерті. Воїн, який хоробро йшов вперед, не знаючи, що його чекає...

Українець, Остап

Малхут [Текст] : роман / Остап Українець. – Х. : Фабула, 2017. – 352с.

«Станіслав, шістдесяті роки ХІХ століття. Молодому адвокату і контрабандисту Іґнацію Камінському під час однієї з оборудок до рук випадково потрапляють старі листи, у яких згадується його рідне місто як осердя лицарського ордену, що ставив собі за мету створення політичного союзу вільних країн — відновленої Речі Посполитої.Дебютний роман молодого автора вражає небанальним сюжетом та приголомшливою розв’язкою. Адвокат-контрабандист намагається розгадати таємниці древнього ордену, який міг змінити історію всієї Європи.

Чемерис, Валентин

Сини змієної богині[Текст] : роман / Андрій Кокотюха. – Х : Фоліо,2017. -672с.

Такої України ви не знали! Такої, як у Роберта Говарда у "Конані-варварі"! Конан родом з Кіммерії, герої Валентина Чемериса - зі Скіфських степів. Паралелі не просто можливі - вони очевидні. В романі видатного українського письменника читач дізнається про героїв Скіфії 8 століття до н.е.: Атея, Скілура, Іданфірса, про полководців, авантюристів, вершників, ремісників і зброярів, які кували такі обладунки і зброю, якою ми її бачили хіба що у фентезійних іграх на зразок "The Elder Scrolls"...

Шкляр, Василь

Характерник [Текст] : роман / Василь Шкляр. – Х. : Клуб Сімейного дозвілля, 2019. – 304с.

Україна 17 століття. Часи, коли імена Сагайдачного, Хмельницького та Івана Сірка були не тьмяним спогадом, а живою надією на краще життя, волю і незалежність. Пригодницько-історичний роман про кошового Сірка від метра "сучукрліту" Василя Шкляра написаний у кращих світових традиціях пригодницької прози. Політичні інтриги, шалені пригоди, козацький норов і будівництво національної державності - все це знайдете у романі "Характерник".

Укладач бібліограф Софія Кіх

ЗЕМЛЯ – ПЛАНЕТА СПРАГИ

17 червня 1995 року Генеральна Асамблея проголосила «Всесвітнім днем боротьби з опустелюванням і посухою» у зв’язку з річницею з дня прийняття Конвенції Організації Об’єднаних Націй по боротьбі з опустелюванням 17 червня 1994 року. День 17 червня всім країнам пропонувалося присвячувати підвищенню інформованості про необхідність співпраці в цьому питанні, про наслідки, до яких може призвести посуха, і про заходи, які вживаються державою у рамках підписаної Конвенції.

Опустелювання — це не тільки глобальна екологічна, але і величезна соціально-економічна проблема. Сьогодні опустелювання, тобто втрата біологічної продуктивності земель, являє собою одну з найбільш серйозних загроз сучасного суспільства. Більш ніж 100 країн світу піддаються цій проблемі, тобто, загрозі піддається одна п'ята частина населення нашої планети. Опустелювання може послужити причиною міграції 60 мільйонів людей з посушливих районів Африки до Європи чи Північної Африки. Також опустелювання призводить до щорічних втрат урожаю на сільськогосподарських плантаціях, які сягають 42 мільярдів доларів США.

Більшість людей в Україні не сприймають загрозу опустелення, посух серйозно, мовляв,- це можливо лише десь там, у Сахарі. Але треба зрозуміти, що опустелювання – це деградація земель у результаті дії різних факторів, включаючи зміну клімату і діяльність людини, а посуха – природне явище, що виникає, коли кількість опадів є значно нижчою від звичайних зафіксованих рівнів, що несприятливо відбивається на продуктивності земельних ресурсів. Тобто і на землях України, якщо не буде вжито завчасно адекватних заходів, внаслідок безгосподарної людської діяльності цілком навіть реально можуть виникнути ділянки, не придатні для господарювання, а пізніше відбудеться і їх опустелювання.

Для України ця проблема є дуже актуальною і проявляється переважно у областях степової зони. Причинами опустелювання є надзвичайно високий рівень розораності і деградація полезахисних лісосмуг. 4 липня 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон України №61-IV про приєднання до Конвенції. Високий рівень розорюваності угідь, в тому числі на схилах, значне розширення посівів просапних культур та практично повне припинення виконання комплексу робіт по захисту ґрунтів, порушення системи обробітку ґрунту приводить до погіршення стану земель.

Землі країни зазнають суттєвого впливу деградаційних процесів, серед яких найбільш масштабними є ерозія, забруднення, підтоплення територій. Винос поживних речовин з ґрунтів в землеробстві постійно перевищує їх надходження, відповідно виникають щорічні втрати гумусу в ґрунті.

В результаті використання важкої техніки відбувається ущільнення ґрунту, розвиваються ерозійні процеси, надмірне використання добрив призводить до засолення ґрунтів, разом з тим щорічно родючість зменшується, однією з причин чого є виніс з полів родючого шару ґрунту. На даний час великий відсоток земель являються розораними і знаходяться в постійній експлуатації.

Основним напрямком з охорони земель, підвищення родючості ґрунтів і економії енергоресурсів повинні стати впровадження нових технологій вирощування сільськогосподарських культур, у тому числі ґрунтозахисних та енергозберігаючих, проведення робіт по вилученню з інтенсивного обробітку малопродуктивних, ерозійно-небезпечних земель, впровадження ґрунтозахисно-меліоративної та агроландшафтної організації території.