ВИДАТНИЙ АВТОР ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Джованні Боккаччо - знаменитий італійський письменник і поет, видатний представник гуманістичної літератури Відродження.

Народився 16 червня 1313 року в Чертальдо або Флоренції (точних даних немає). Його батько був багатим і впливовим флорентійським комерсантом і вів торгові справи навіть у Франції. Батько Боккаччо сподівався зробити з сина свого спадкоємця, але той не відчуває ніякої схильності до комерції, обтяжується дрібною опікою користолюбного і скупого батька. Тому вирішує лишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічного права, тобто стати юристом — фахівцем з релігійних і церковних справ. Якщо у Флоренції хлопець знав тільки жадібних торговців, банкірів або безпринципних, спритних політиків, то тут, в Неаполі, він потрапив у середовище учених-гуманістів і поетів. Його запросив до свого двору місцевий король — Роберт Анжуйський, який сам писав вірші і протежував мистецтвам. Особливо він любив поезію і наблизив до себе самого Франческо Петрарку (1304-1374) — «короля» італійської поезії. Петрарка мав величезний вплив на Боккаччо, став його найближчим другом на все життя і ввів у коло придворних поетів та вчених. За роки перебування в Неаполі (1330-1340) майбутній автор «Декамерона» дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови,починає писати вірші і одночасно вчені трактати (латинською мовою).

У 1340 році батько вимагає його повернення у Флоренцію. Боккаччо покидає Неаполь на цілих п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання у дусі античних пасторалей, пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі «Ф'єзоланські німфи» — (1343), а також невеликий прозаїчний твір «Ф'ямметта» (1343). Це фактично перший досвід психологічного роману в Європі, що привертає і сьогодні силою та інтенсивністю зображених в ньому відчуттів жінки, що сумує через розлуку зі своїм коханим, який її щойно покинув. У1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя. До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знаменитим письменником, а також визнаним ученим-гуманістом і авторитетним юристом-каноніком. До його послуг вдаються головні діячі церкви, у тому числі і її глава — римський папа, який регулярно доручає Боккаччо складні дипломатичні і юридичні місії.

У Неаполі вже немає Роберта Анжуйського. Престол успадкувала його внучка — молода Іоанна Неаполітанська, жінка темпераментна, схильна до веселого, яскравого життя. Джованні Боккаччо почувався чужим у цьому оточенні. Але Іонна Неаполітанська та її наближені любили Боккаччо і захоплювалися його талантом. Їх привертав перш за все його надзвичайний дар оповідача. Пізніше він напише, що ідею «Декамерона» йому підказала неаполітанська королева, полонена майстерністю, з якою він потішав її та її друзів своїми усними розповідями.

Але справжнім поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» стала жахлива, не бачена ні до, ні після епідемія чуми 1348 року. Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Весь вільний час Боккаччо віддає літературним і науковим працям. Дещо заспокоївшись після потрясінь, спричинених епідемією чуми 1348 року, він в 1350 році починає роботу над «Декамероном» і публікує його в 1353 році.

Цей твір приніс йому світову славу і увічнив його ім'я. Написаний прекрасною італійською мовою, він став еталоном літературної мови; «генієм італійської прози» нарекли Боккаччо його співвітчизники. «Декамерон» (10-денні розповіді) — збірка 100 повістей, розказаних товариством із семи жінок і трьох чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями. Розповіді висловлені витонченою, легкою мовою, насиченою багатством слів і виразів, і дихають життєвою правдою і різноманітністю. В них зображені люди різного віку і характеру, найрізноманітніші пригоди, починаючи з найвеселіших і смішних і завершуючи найтрагічнішими і зворушливими. «Декамерон» перекладений майже всіма мовами, з нього черпали натхнення багато письменників, і більше за всіх Шекспір.

«Декамерон» Дж. Боккаччо — внесок до літературної спадщини епохи Відродження. Жвавістю викладу, кипучою життєлюбністю або ж, навпаки, гострим драматизмом змісту він і до сьогодні привертає увагу читачів. Кожен, хто хоч один раз в житті брав у руки цю книгу, ніколи не забуде відчуття пекучого хвилювання і вражаючої захопленості, яке він відчув, особливо якщо читав її в юності.